Бути в духовному фарватері світу

Вітер з України, Новини

Голова громадської організації «Моя Отчизна» і його заступник, українські письменники і журналісти Іван Кокуца та Михайло Каменюк – про перші підсумки та перспективи поширення ідей організації серед українства.

КОКУЦА: – Наприкінці минулого 2017 року вийшов перший презентаційний номер газети «Моя Отчизна», а на хвилях Інтернету запрацював сайт «Моєї Отчизни». Я знаю, що в тебе, Михайле, вже є перші конкретні висновки щодо цього, адже ти взяв на себе обов’язки координатора нашого інтернет-сайту.

КАМЕНЮК: – Наш сайт діє, поширює перші корисні відомості для мільйонів українців, які працюють або навчаються за кордоном чи збираються туди виїхати, хоча сайт ще знаходиться на стадії вдосконалення. Але його потрібність можна уявити за статистикою  моєї особистої сторінки «Моя Отчизна» у Фейсбуці. Всього за півтора тижня, як вона там з’явилася, з 830 моїх фейсбучних друзів її відвідали близько 500 чоловік, 160 з них поставили оцінку «подобається», 28 – підписалися на неї і поширили окремі матеріали для своїх друзів. Негативних зауважень майже немає. Було одне: дорікання, що в назві організації використане російське слово «Отчизна».

КОКУЦА: – Ну, ми сподівалися на подібне, задумуючи проект. Річ у тім, що сучасники, на жаль, як правило, далекі від поглибленого знання рідної мови. Тому то, упереджуючи подібні зауваження, ми вирішили взяти епіграфом сайту і газети слова Іван Котляревського, котрий, як відомо, на основі живої народної започаткував сучасну українську літературну мову, якою користуємося й досі: «Любов к Отчизні, де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат». Слова просто таки пророчі хоча б стосовно воєнних подій на Сході України зараз.

КАМЕНЮК: – Та й взяти інші авторитети: найкращий із українських словників Бориса Грінченка чи Тлумачний академічний український словник сучасності. Вони пишуть, процитую. Б.Грінченко: «ОТЧИЗНА…1)  батьківщина. Кидають отчизну і свою дідизну, свої пасіки й левади…. 2) Отечество, отчизна, родина. Хоч би ти… для отчизни кинувсь із мосту в воду, то й я за тобою…». А ось 11-томний Академічний тлумачний словник: «ОТЧИ́ЗНА…1. уроч. Вітчизна. Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край! Неси мене, коню, за бистрий Дунай! (Бор., Тв., 1957, 89); Піднявсь страшенний невгасимий пожар із Запорожжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький (П. Куліш, Вибр., 1969, 52); В кривавій темряві пройшла гроза очисна, І в муках боротьби нова зросла отчизна (Рильський, II, 1960, 301)…».

КОКУЦА: – Цей момент дуже промовистий. Ми повинні відстоювати від небуття, повертати у широкий вжиток кожнісіньке слово материнської мови, не віддавати його комусь іншому. І в цьому – один з перших уроків «Моєї Отчизни».

КАМЕНЮК: – Дійсно, слово «Отчизна» є і в російській мові. Подібно нашому воно звучить і в поляків та білорусів. І це також суголосно нашій програмі, бо саме в країнах названих народів трудиться, проживає та навчається велика кількість наших земляків. Нехай же слово «отчизна» буде їхнім духовним паролем на кожному кроці і за рубежем.

КОКУЦА: – Ми здогадувалися, що питання сучасного стану та побуту української еміграції досить злободенні, але суспільна реакція на ці питання, порушені і нашою газетою, і сайтом, перевершили  усі сподівання. Злободенною, виявляється, стала дискусія: що таке трудова і освітня еміграція – це добро чи зло? Спочатку спадали на думку відомі сумні емігрантські пісні кінця ХІХ-початку ХХ століття, створені на першій та другій хвилях еміграції. Чи слова Дмитра Павличка з пісні: «З далекого краю лелеки летіли, та в одного лелеченька крилонька зомліли…Висушила силу чужина проклята, візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята…». Але ці ностальгійні мотиви навряд чи можна припасувати до новітніх часів. Натомість українців – і то найосвіченіших, найвміліших, найпідприємливіших – нині подвигає на виїзд до інших країв надія завоювати право на краще життя, гостра необхідність докласти своїх зусиль у виробництво чи науку, відбутися сповна своїми обдаруваннями.

КАМЕНЮК: – Колись за студентських часів мене виключали з комсомолу за пропаганду серед однокурсників відповідей на запитання маловідомої анкети Карла Маркса. Її з десятка запитань склали своєму батькові його юні доньки. На запитання доньок «Ваш любимий девіз» Маркс відповів: «Піддавати все сумніву». В парткомі інституту мене розпинали, ставили до стінки: «Ти що хочеш піддати сумніву завоювання революції, весь наш радянський устрій?».

Була у Маркса й інша, ще одна, відповідь у тій анкеті: «Моя батьківщина там, де панує свобода». Я гадаю, що саме відсутність або, точніше, недовершеність економічних свобод в сучасній Україні і визначає всезростаючу хвилю сучасної еміграції. Спадає на думку гірка констатація великого незабутнього поета Миколи Холодного: «Є українців більш, ніж треба, а України то нема». Є Україна, є, але її ще треба наполегливо вдосконалювати. Підводячи до світових стандартів.

КОКУЦА: – І тут ми підходимо до найглобальнішого, стратегічного завдання «Моєї Отчизни»: всебічно дбати, сприяти, щоб наші земляки, навчаючись, працюючи, асимілюючись за кордоном, завжди пам’ятали, хто вони і чиї вони діти, щоб пишалися своїм українством, а ними пишалася Отчизна, родина, батьки на Великій Україні. Щоб не відчували себе другосортним трудовим, підсобним товаром, а виходили на перші сходинки, щаблі закордонних суспільств, щоб з гордо піднятою головою поверталися додому і мали усі спроможності вкладати щось в українську економіку, мати від цього зиск, приносити зиск українському суспільству. Словом, маємо бути присутні в духовному фарватері світу.

КАМЕНЮК: – Подібні кар’єрні зростання українців у світі – в Канаді, США, Південній Америці, Австралії – зафіксовані й раніше, були серед них навіть мільйонери, але тоді Велика Україна знаходилася за «залізною завісою», в «зоні серпа і молота»: серп безжально підрізав всьому українському крила, а молот гатив по мізках. І тому повернення українських лелек додому, до праці вдома було неможливим. Неможливим було будь-яке закордонне інвестування в Радянську Україну. Будемо добиватися зламу у цій тенденції. Звісно, тут головна роль держави, її законів і рівня законності в ній, але зусилля таких громадських фундацій, як наша, ширення народної дипломатії на всіх можливих напрямках – це як попутний вітер, вітер з України.

КОКУЦА: – Наші найближчі плани такі: наприкінці січня проведемо презентацію «Моєї Отчизни» в Укрінформі, щоб донести ідеї організації до найширших кіл нашого суспільства та світової спільноти. А з лютого розпочнемо відкривати наші філії в обласних центрах. Закликаємо всіх патріотів, українську еліту усього світу долучатися до нашої толоки.

На знімках: – Іван Кокуца та поет-шестидесятник Микола Холодний;

-Михайло Каменюк з всесвітньо відомим російським письменником-дисидентом Володимиром Войновичем в Києві під час презентації українських перекладів романів Войновича, зроблених Каменюком.

Поділитись:

comments