Сьогодні на наші запитання відповідає відомий київський журналіст, перекладач, видавець і письменник Олександр Рущак

5 запитань від «Моєї Отчизни», Новини, Читацький блог

Після закінчення Київського університету працював кореспондентом «Вінницької правди», редактором обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я». Пізніше – на роботі у Києві:   головний редактор  журналу  «Ранок»,  шеф-редактор  «Правды Украины»,  головний  редактор щотижневика міжнародної аналітики «Дипломатический мир».

У видавництвах Києва та Москви у його перекладах українською  і російською  мовами  опубліковано ряд літературних творів Жоржа Сіменона, Рішара Бессьєра, Мартіни Моно, Бернара Клавеля та інших французьких авторів.

Олександр Рущак: ДОЛЯ НАЦІЇ НЕ ІСТОРИЧНА ВИПАДКОВІСТЬ, А ПРЕДМЕТ ВИБОРУ…

 

Як Ви ставитесь до самої ідеї нашої організації? Ваша думка про її перспективи та можливі інші напрямки роботи.

 

– Я гадаю, що «Моя Отчизна» – це  дуже цікавий, масштабний і своєчасний проект. Сьогодні, коли Україна утверджує себе на міжнародній арені  як молода незалежна держава, котра остаточно і безповоротно зробила свій європейський цивілізаційний вибір, надзвичайно важливо максимально активізувати і розширювати співпрацю з українською діаспорою у всьому світі. «Моя Отчизна» якраз і ставить це собі за мету.

Сотні тисяч українців за кордоном своїми талантами і розумом, працелюбністю й  щирою вдачею досягли значних вершин, заслужили велику повагу і високий  соціальний  статус у суспільствах, у яких тепер проживають. Чимало українців  стали там  авторитетними політиками, міністрами й генералами, провідними ученими і діячами культури. Українська діаспора в таких країнах як США і Канада, Австралія і Аргентина, Франція і в ряді інших країн Європи є досить авторитетною політичною і соціально-культурною  силою, з якою не можуть не рахуватися уряди відповідних країн. У сьогоднішніх історичних і політичних умовах, коли Україна здійснює масштабні реформи і водночас захищає свій цивілізаційний вибір від ворожої агресії, особливо зростають значення і потенціал нашої співпраці  з українською світовою діаспорою заради забезпечення більш потужної міжнародної підтримки Україні. Отже, «Моя Отчизна» долучається до надзвичайно важливих справ, і я щиро бажаю їй успіхів у цій діяльності.

 

 

У Вас, як публіциста, перекладача, стабільні зв’язки з закордоном, особливо з Францією. Розкажіть про це детальніше.

– Я вдячний долі, яка подарувала багато цікавих і дорогих моєму серцю щирих дружніх контактів. Траплялося не раз бувати  у таких франкомовних  країнах як Франція, Швейцарія, Бельгія;  там я маю добрих друзів і знайомих. У кожної людини   інтерес до тієї чи іншої іноземної  мови  неодмінно  пробуджує також і прагнення до глибшого пізнання відповідної країни. Ще коли  навчався  у школі, я знайшов  собі  подругу за листуванням.  Це була Рашель, симпатична  школярочка з Марселя. Дорогі мені й сьогодні ті давні, такі наївні, такі ще напівдитячі, але такі щирі листи.  Рашель виростала у дуже гарній дружній сім’ї. Незабаром я вже знав їх усіх на обличчя, бо якогось разу отримав  фото,  де вони спеціально для мене позували у мальовничому саду на фоні свого будинку разом із сімейним улюбленцем – велетенським, але дуже привітним на вигляд  псом.  Він по-сибаритськи улігся на травичці вздовж усієї шеренги ніг своїх хазяїв і, високо піднявши голову та нашорошивши вуха,  з цікавістю вдивлявся в об’єктив фотоапарата, ніби усвідомлюючи усю міжнародну важливість цього моменту…

А сад на тому фото був зовсім незвичайний  –   з пальмами і якимись тоді ще зовсім невідомими мені екзотичними деревами, розкішними гірляндами велетенських квітів. Уся ця  дивовижна середземноморська екзотика приходила у мій дім разом з листами і фото від Рашель. Так  я, звичайний школяр з невеличкого райцентру на Поділлі, уперше пізнавав понадмільйонний мегаполіс  Марсель, його  історичні пам’ятки, гамірні вулиці і площі, його незвичайні архітектуру і стиль життя, у якому там, на  узбережжі Середземного моря  і  на межі  континентів дивовижно переплітаються  колорити Південної Європи та Північної Африки.

Я дуже вдячний Рашель за ту славну і  світлу дружбу й за те, що наше листування допомогло мені значно глибше і серйозніше перейнятися інтересом до Франції, мови, історії, культури цієї країни. У той період часу, а особливо трохи пізніше, у студентську пору, мав я таку найбільшу, найяскравішу,  найсокровеннішу юнацьку мрію – навчатися у Сорбоннському університеті.   Але … то ще були застійні часи  Брежнєва з  горезвісно знаменитою «залізною завісою». Для хлопчини, який народився і виріс у простій сім’ї з  периферійного містечка, мріяти про навчання у Парижі  було майже  те ж саме, що фантазувати про навчання десь в іншій Галактиці…

…Та до Сорбонни я все ж таки потрапив!.. Двічі… Правда, на превеликий жаль, це трапилося вже в ту пору, коли я вийшов із студентського віку. Просто,  буваючи у Парижі, приходив сюди, до університету побродити його коридорами…. І з очима мокрими від сліз, що непрохано навернулися,  постояти під його стінами, віддаючи хвилини пам’яті тій моїй найяскравішій юнацькій мрії.  Якій не вдалося пробитися ні через горезвісну «залізну завісу»,  ні через те, ніби як знеболювальний наркотик, масове навіювання і самонавіювання, що  … «нам не надо судьбы иной». Саме так співалося в одній дуже популярній у радянські часи пісні…

Насправді ж нам й тоді була потрібна, і сьогодні ще потрібна інша, краща доля. Але доля нації – не якась історична випадковість, а предмет вибору. І тепер ми робимо свій вибір. Європейський вибір…

… Нині дві мої племінниці, закінчивши університет в Україні, до своїх 25 років ще й встигли повчитися за програмами студентських обмінів (одна в США, Польщі  та Ізраїлі, інша в Польщі та Німеччині), кожна з них вільно володіє двома іноземними мовами, але вони не до кінця усвідомлюють, чому я так за них радий… У їхнього покоління вже інше життя, інша ментальність, їм навчання за кордоном і вільні подорожі по близьких чи далеких країнах здаються звичайною справою.

…Незабаром після проголошення незалежності України я був обраний  членом керівної ради  Товариства дружби «Україна-Франція». Очолював Товариство відомий учений-філософ і громадський діяч  Мирослав Попович, багаторічний директор Інституту філософії Академії наук України.  Мирослав Володимирович вільно володіє трьома іноземними мовами, зокрема, французькою. То були дуже непрості часи… Без грошей, без жодної копійки державного фінансування, котре різко обірвалося після 1991 року,  на голому ентузіазмі група активістів, які на громадських засадах увійшли до керівної ради Товариства, забезпечували його діяльність.  У ті роки галопуючої інфляції, коли учені одержували мізерні зарплати й багато науковців виїздили у пошуках кращої долі за кордон, запам’яталася мені курйозна розповідь Мирослава Володимировича про його «членкорівську» надбавку до зарплати. Коли він, доктор філософських наук, став членом-кореспондентом Академії наук України, його надбавка до зарплати за науковий ступінь була визначена у розмірі 20 тисяч тодішніх купонів. Однак інфляція наростала настільки стрімко, що через якихось три-чотири місяці саме стільки вже коштував  буханець хліба.  Мирослав Володимирович весело жартував над цією своєю «доплатою»  і, незважаючи ні на що, продовжував подвижницьки займатися наукою і громадською діяльністю. А щоб якось підтримувати сім’ю матеріально,  час від часу наїжджав до Швейцарії, де у Женевському університеті читав свої лекції з філософії французькою мовою.

З причин цілковитого безгрошів’я Товариство змушене було переїхати з  комфортного двоповерхового особняка на вулиці Грушевського у два тісненькі кабінетики  скромного офісу на Майдані. Але  навіть у цих двох кабінетиках ми дуже радо приймали  і новопризначених Надзвичайних і Повноважних Послів Франції в Україні,  й  делегації, що приїздили з Франції.  Ми просто скидалися  грішми, щоб накрити стіл для таких зустрічей, іноді по черзі приймали французів у себе на квартирах, а  час від часу й самі споряджали до Франції українські делегації, продовжуючи  розвивати широкий спектр ділових і культурних зв’язків.  Пам’ятаю, у ті скрутні часи  випало мені одного разу  приймати у себе на квартирі генерального директора крупного об’єднання   виноробних заводів, який приїхав до Києва разом з  дружиною. Я ж зі своєю дружиною стіл накрив доволі скромний  як для таких заможних французьких гостей. Але вони не звернули на це ніякісінької  уваги, вечірка вдалася  щирою і теплою, три години промайнули непомітно…

 

 

– Як Ви ставитесь до проблеми української трудової та освітньої еміграції: це кадрове ослаблення України чи навпаки – її впровадження у світову спільноту?

-Звичайно ж, було б краще, якби абсолютно усі українці прекрасно реалізували себе у своїй державі. Але так ніколи не було у жодній країні світу. А надто у тих країнах, які  переживали дуже складні, а часом і трагічні події – історичні, політичні, соціальні… На долю України і українців таких подій випадало дуже багато. То ж необхідно виходити з реальності, що склалася. Я думаю, що ми повинні з повагою ставитися до людей, які з тих чи інших причин опинилися на чужині, але зуміли там знайти своє місце, достойно реалізувати свої здібності, талант, працелюбність. І не забувають при цьому материнську  мову,  шанують свій народ, його історію, культуру, традиції. Так, можна говорити про кадрове ослаблення України. Але потрібно бачити і зворотній бік цього явища  – посилення України завдяки підтримці з боку тих держав, де українська діаспора є впливовою силою. І потрібно максимально використовувати ті позитиви, що їх дає співпраця з українською діаспорою. От, приміром, сьогодні я натрапив на таку новину: до Страсбурга прибув президент Світового конгресу українців  Євген Чолій, який взяв участь  у заходах в рамках зимової сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи і у своїй промові закликав Раду Європи, Парламентську Асамблею Ради Європи активніше допомагати Україні захищатися від російської агресії. А в Брюсселі, де розташовані   керівні органи Європейського Союзу,  акредитоване постійне представництво Світового конгресу українців, яке також  дуже активно працює на посилення міжнародної підтримки нашій державі.

Якщо ж говорити, зокрема, про Францію, то це одна з тих держав, де українська діаспора досить чисельна, впливова, широко розгалужена і добре структурована. І здійснює  багато ініціатив, спрямованих на підтримку України.

 

– Що Ви порадили б українцю, орієнтованому на втілення своїх проектів з участю закордонних партнерів?

-Передусім подбати про те, щоб ці проекти були справді перспективними. Конкуренція за іноземні інвестиції дуже жорстка у всьому світі. І в кожному разі, щоб успішно співпрацювати з кимось, потрібно самому, як особистість, бути цікавим для партнера – ерудованим, ініціативним, щирим і доброзичливим, надійним і як діловий партнер, і просто як друг. Ну, і знання іноземних мов тут не на останньому місці…

 

 

– Розкажіть, будь ласка, про свою теперішню творчість, творчі задуми.

  • Моя перекладацька робота завжди була для мене ніби як «хобі» у проміжках між журналістською і редакторською  діяльністю. Така собі форма відпочинку під час відпусток або у вихідні. Але потроху видав у перекладах українською три повісті й понад два десятки оповідань сучасних французьких авторів. Одну з повістей  видав також у перекладі російською у Москві, але це було ще задовго до нинішньої російської агресії.  Зараз би вже у Москві нічого не видавав. У цьому плані я поділяю позицію мого доброго друга,  відомого українського поета, нашого земляка-подолянина Миколи Луківа. Він колись видав три свої поетичні збірки в Росії у чудовому перекладі Ірени Сергєєвої із Санкт-Петербурга, був удостоєний звання «Заслуженый деятель искусств Российской Федерации», але з початком російської агресії проти України відіслав назад у Москву цю свою нагороду з усіма документами на неї і більше нічого в Росії вже не видає.

А з моїх недавніх перекладів можу назвати опубліковане в журналі «Київ» оповідання Ульріха Гшвінда «Лазурит із Швейцарії». З цим автором я познайомився наприкінці 1991 року на якомусь фуршеті в Цюріху, коли перебував там у складі української делегації. Ульріх – доктор філософії, науковець, який здійснив і видав кілька цікавих досліджень з історії давньофранцузької мови. Він також і письменник, який пише німецькою і французькою мовами. На тому фуршеті, коли ми познайомилися і розговорилися, якась невидима добра іскра проскочила між нами, з’явився якийсь взаємний інтерес. Ульріх запросив мене прийти наступного вечора до нього в гості. Була чудова вечірка у колі його сім’ї, відтоді й започаткувалася  наша подальша  багаторічна дружба. Ульріх та його дружина Френі не раз бували у мене в гостях у Києві, а я зі своєю  дружиною не раз бував у їхньому гостинному домі. У 1994 році за моїм сприянням була видана у Києві повість Ульріха Гшвінда «Пересторога», яку переклав з німецької Олександр Мокровольський. А тепер ось – «Лазурит для Швейцарії» у перекладі з французької…

У моїй домашній бібліотеці дві полиці займають книги, подаровані Ульріхом за роки нашої дружби. Це твори, що виходили у французьких і швейцарських видавництвах.  Зараз перечитую мемуари Франсуа Міттерана. Дуже цікава для мене ця постать – син простого залізничника, який став французьким президентом і одним із найвидатніших представників європейської та світової політичної еліти. Досить промовисто цю людину характеризує, зокрема, епізод його зустрічі і переговорів з Горбачовим влітку 1989 року. Цю зустріч дуже гарно описав французький журнал «Paris Match»;   я ж  ту публікацію   переклав  українською мовою для одного з київських видань. Йшлося в ній ось про що.  Коли Горбачов повертався з Іспанії, де перебував з робочим візитом, він заїхав по дорозі  у гості до  Франсуа Міттерана.  Якраз у ту пору Міттеран  був  у відпустці, відпочивав у своєму власному будиночку в невеликому  селищі  Лачо неподалік від кордону Франції  з  Іспанією.  Цей одноповерховий будиночок на чотири кімнати  мало чим відрізнявся від усіх інших  будинків у цьому селищі. І купив його Міттеран у місцевого селянина ще за 20  років до того, як став президентом. І більшість своїх відпусток проводив у цьому будиночку,  прокидаючись вранці, як і всі інші жителі цього селища,  під кукурікання півнів і мекання кіз.  Разом зі своєю дружиною Даніель президент Франції залюбки  копирсався  на своїх овочевих грядках і квіткових клумбах, вели  тут  вони звичайне  домашнє підсобне господарство, купували у сусідів парне молоко,  доглядали свою маленьку,  на чотири вулики, пасіку… Ось таке, так би мовити, «Межигір’я по-французьки».  До речі,  баночку меду, власноруч  викачаного  господарями  з тих вуликів, Даніель Міттеран подарувала Раїсі Горбачовій.

І от у невеликій вітальні цього скромного сільського дому Міттеран і Горбачов  упродовж кількох  годин  зацікавлено обмінювалися  своїм баченням  завтрашнього нового, більш надійного і безпечного устрою у Європі,  пов’язаного з тими демократичними перемінами,  що відбувалися в СРСР в епоху горбачовської перебудови. А восени того ж року обидва лідери зустрілися вже у Києві і продовжили свою розмову, більш детально  обговорюючи, зокрема, конкретні проблеми, пов’язані з майбутнім об’єднанням  Східної та Західної  Німеччини.

Зараз, перечитуючи мемуари Франсуа Міттерана, знову  думаю,  наскільки багато для роздумів  про  моральність влади  і відповідальність нашого вибору дає його постать як політика і людини.  Не знаю, можливо таки візьмуся за переклад цієї книги…

 

Розпитував Михайло Каменюк

 

На знімках: О.Рущак в  гостях у Надзвичайного і Повноважного Посла Франції в Україні  Паскаля Фієскі;  з Ульріхом Гшвіндом,  швейцарським науковцем  і письменником,  під час  екскурсії  у Пирогові, в Національному Музею народної  архітектури і побуту  України під відкритим небом; з університетським другом Сержем, студентом із  Конго, першим постійним консультантом-практиком Олександра з розмовної французької мови.

 

 

Поділитись:

comments