ВОЛОХИ: які дали нам Петра Могилу, він нам – Києво-Могилянську академію, а ми їм – найбільшу у світі українську діаспору

5 запитань від «Моєї Отчизни», Новини

Мова, звісно, піде про нашу споконвічну добру сусідку – Молдову. На думку класика молдавської літератури (уродженця української Чернівеччини, а також члена української і молдавської Спілок письменників) Костянтина Поповича «українська громада Молдови, нараховуючи понад 500 тисяч чоловік, є однією з найбільших українських діаспор у світі і другою за кількістю етнічною групою, після молдован, в республіці».

 

 

Сьогодні на 5 запитань «Моєї Отчизни» відповідає інший літературний класик, також член молдавської і української письменницьких Спілок, поет,прозаїк і публіцист із Кишинева Борис Маріан.

  • Борисе Тихоновичу, які Ваші особисті стосунки з Україною, її народом?

-Народився я 1936 року в наддністрянському селі Красногорка поблизу Тирасполя, тобто в колишній Молдавській автономній радянській соціалістичній республіці, яка входила до складу України. Так що я став українським емігрантом мимоволі, внаслідок державних перепідпорядкувань «соціалістичних територій» часів СРСР. Але в мене глибока національна самосвідомість. Про це свідчить вихід в 2011 році в Києві та Кишиневі українсько-російсько-молдавським виданням моєї історико-романтичної поеми «Оповідь про Білого Лелеку», в якій йдеться про бойову дружбу молдаван з запорізькими козаками за часів Штефана Великого, історичного вождя Молдови.

-І це, знаю, не все. Адже саме за часів Вашого студентства Вас заарештували в Києві і відправили туди, де Макар телят пасе, тобто, в табори ГУЛАГу, як в’язня сумління.

-Є й така помітка в моїй життєвій анкеті. Але я нею пишаюся. По закінченню вдома середньої школи я дуже прагнув стати журналістом, але в Молдові такої професії не навчали. Відправився до Києва, знаючи всього кілька слів по-українськи. Але на факультет журналістики мене прийняли. І друзі просто виняньчили мене, зворушливо допомагаючи і в житті, і в побуті. Та ще й які друзі! Досить назвати лише одне ім’я мого однокурсника – Борис Олійник, який став моїм другом на все життя. А ще Юрій Шелест, Олекса Мусієнко. То був час хрущовської відлиги, час «шістдесятників» в українській літературі, час окрилення і розкутості слова. Поет, з яким ділили крихти студентського хліба, Василь Діденко писав: «Я – гібрид Єсєніна і Блока і Сосюри незаконний син».

Повіривши у примарну хрущовську демократизацію суспільства, я написав (то були завершальні 1950-ті роки) Програму-мінімум реформування радянського суспільства, брав участь у випуску скандальної рукописної газети «Лінотип» завдовжки понад 10 метрів, яку ми приклеїли на стіні червоного корпусу університету і якою дві доби зачитувався весь Київ, протестував проти вторгнення карального радянського війська в повсталу Угорщину. От тоді і загримів на нари, виключений і з комсомолу, і з університету…На 5 років – від дзвінка до дзвінка.

-Чи не хотілося після звільнення зовсім забути і українські адреси, і Київ, де постаралися Вас «закласти» зловісні «шестірки-стукачі»?

-Аж ніяк. Стукачі були і є в кожного народу. Але то люди без національності. Бо національність, відчуття свого пракореня – це, в першу чергу, совість. Так, я по-християнськи забув і прізвища сексотів з нашого студентського середовища, які знав, і повелителів-самодурів з ЦК компартії України, типу його секретаря Коротченка, в кабінеті якого й вирішилась доля автора Програми-мінімум поліпшення країни-імперії. Але таких усе ж була меншість. Я з радістю повернувся саме до Києва, де мене відкрито і не ховаючись, щиро привітали і приютили мої справжні друзі. А Борис Олійник написав розлогу передмову до моєї згаданої вище поеми.

-Найпрудкіша і найчистіша ріка Європи – Дністер, не роз’єднує молдаван і українців, будучи на певному відрізку рікою-кордоном, а навпаки, об’єднує. Ви це відчуваєте, як корінний наддністрянець?

-Ще в студентські роки прочитав я в якомусь журналі статтю про великий вплив географічних умов існування на характери та навіть долю людей. Тому, мовляв, і виокремились за ландшафтом, століттями набувши спільних рис, гірські, морські, степові та інші народи. Підтверджую досвідом свого тривалого життя, що спільність душ жителів не тільки гірських або морських регіонів, але й басейнів великих річок дійсно існує. Я б назвав їх річковими людьми. Й особисто примітив, що наддністрянців об’єднують такі риси як дружність, дотепність, відвертість та пісенність. Скажіть, чи це не про молдаван і українців ідеться?

-Як Ви бачите роль нашої організації на терені сучасної Молдови?

-Українська громада Молдови жадібна на книги, українську культуру, духовне спілкування з народом-батьком. Надихає, що така потреба є не лише в старшого, але й зовсім молодшого, маленького покоління. Тут роботи для вас непочатий край. А ми підсобимо завжди.

Розпитував Михайло КАМЕНЮК

Прес-служба «Моєї Отчизни»

На знімку: Борис Маріан та українська письменниця й перекладач з молдавської Галина Тарасюк.

Поділитись:

comments