АФГАНСЬКЕ ВІДЛУННЯ В АМЕРИКАНСЬКОМУ ЧАТОКУА

Новини, Читацький блог

Олександр Рущак – журналіст. Після закінчення Київського університету працював кореспондентом «Вінницької правди», редактором обласної молодіжної газети «Комсомольське плем’я». Пізніше – на роботі у Києві:   головний редактор  журналу  «Ранок»,  шеф-редактор  «Правды Украины»,  головний  редактор щотижневика міжнародної аналітики «Дипломатический мир».  У видавництвах Києва та Москви у його перекладах українською  і російською  мовами  опубліковано ряд літературних творів Жоржа Сіменона, Рішара Бессьєра, Мартіни Моно, Бернара Клавеля та інших французьких авторів.

 

У попередній публікації в «Моїй Отчизні» від 30 січня я вже згадував про те, що дуже різні події, здебільшого  досить  драматичні, у ті чи інші  періоди історії  розкидали багатьох  наших співвітчизників по інших країнах  світу. От, наприклад, в українській діаспорі у США є група людей, які колись були радянськими солдатами, а потрапили до Америки в роки війни в Афганістані, спочатку переживши полон у моджахедів. З одним із таких наших колишніх співвітчизників я випадково познайомився  у 1987 році під час двотижневої поїздки до США. Те знайомство зокрема і та поїздка взагалі справили на мене настільки  велике емоційне враження, що воно навіть позначилося на моїх подальших світоглядних позиціях.  То ж розповім про це детальніше.

…У серпні  1987-го я, на той час головний редактор журналу «Ранок»,  побував  на  Міжнародній конференції  представників громадських  організацій  СРСР і США. Це були дуже цікаві і гострі тематичні дискусії з найбільш актуальних   проблем  широкого спектру  радянсько-американських відносин.  До складу делегацій від обох держав  входили представники різних сфер – відомі політики і громадські діячі, дипломати високого рангу, церковні лідери, армійські генерали, діячі науки і культури. Була там також група журналістів, до якої входив і я. Конференція  відбувалася  у Чатокуа,  невеликому дуже красивому містечку на кордоні  з Канадою  неподалік від Ніагарського водоспаду. Тиждень тривали  дискусії, а ще тиждень ми подорожували по  країні.   Отож, поїздивши  по США  і подивившись  на їхнє життя у проявах найрізноманітніших та порівнявши  його з нашим, радянським,   я повернувся шокований: «Господи! Це  ж стільки років наші пристаркуваті кремлівські  маразматики тримали увесь народ радянський у суцільній зоні брехні, відгородивши його від світу «залізною завісою»  і  втюхуючи йому   в мізки  примітивні  дурниці про «загниваючий  капіталізм»!            Тільки постійно залишаючись усередині  нашої «найдемократичнішої,  найсправедливішої, найвільнішої країни світу», у якій насправді переважна більшість людей   не мала ніякої  реальної можливості виїзду за кордон  чи навіть можливості    хоча  б  послухати зарубіжне радіо, бо ж  і  те цілодобово глушили,  тільки за таких умов можна було вірити  радянській пропаганді. І я також вірив! Але як тільки  опинився по ту сторону  колючого  дроту,   моя  віра одразу ж  розсипалася після усього  там побаченого.  З того часу для мене комунізм і колючий дріт – це  такі ж синоніми, як «Ленин и партия – близнецы-братья»…

 

На весь тиждень   дискусій  у Чатокуа  нашу делегацію   розселили у сім’ях місцевих жителів. Коли оргкомітет, котрий займався підготовкою цієї  конференції, звернувся до них з проханням прийняти на тиждень радянських гостей у своїх сім’ях,  бажаючих виявилося  набагато  більше ніж це було потрібно. То ж  оргкомітетові довелося навіть провести конкурс: створили спеціальну  комісію, яка пройшлася  по будинках жителів містечка і  склала список тих,  які  «найкраще  підготувалися».

Тепер уже стало два однакових за числом списки –  членів нашої делегації  і тих  людей,  у сім’ях  яких  ми   поселялися.  Кожному з нас видали маленький картонний номерок.  Він означав наш номер у списку делегації,  він же означав  у списку переможців   конкурсу  номер того  американського «щасливчика»,  який виборов право прийняти у себе радянського гостя. Коли ми  приїхали у Чатокуа, на центральній  площі  нас  радо  зустрічали мало не всі  жителі містечка. А переможці  конкурсу  гордо  тримали над головами фанерні або картонні дощечки з написаними на них фломастером  номерами. Я і мій колега із Сімферополя Віталій Борзовець  потрапили у велику родину, до якої належали  одразу аж три сім’ї.  Свій номер  я побачив на дощечці  невисокого,   трішки  повнуватого,   привітного і життєрадісного на вигляд чоловіка  років десь під сімдесят.  Поруч з ним стояли молода тендітна брюнеточка  в окулярах   і елегантний  молодий американець. Це були ті  люди, у  яких ми з Віталієм мали поселитися. Коли я підійшов до глави родини  і показав свою  маленьку картонку з тим же  номером, що і на його дощечці,  враз дощечка випала у нього з рук. Він підскочив радісно й  обома руками обхопив мене за шию, ніби раптом через багато років зустрів свого сина.  Молодий американець кинувся обійматися з Віталієм. Брюнеточка в окулярах привітно всміхалась.

Чоловіки легко підхопили наші з Віталієм валізи і  понесли їх до машин. Через кілька  хвилин   нас  уже зустрічала  у повному зборі   вся  їхня велика родина  – три сім’ї,  які займали три підряд однаковісінькі  за архітектурою  просторі  двоповерхові будинки.  В одному з них жили сам глава сімейства  – «мій»  житєрадісний семидесятилітній американець та його дружина, вже зовсім сива, але ще дуже енергійна, струнка й елегантна жінка. У другому будинку жив  їхній син Карол  з невісткою Барбарою та  маленьким  п’ятирічним продовжувачем роду.   В  третьому – дочка  Лорі  зі своїм чоловіком Дейвідом, це  вони  разом з  батьком стрічали нас на центральній  площі Чатокуа.  У будинку Лорі і Дейвіда проживала також Емі – молодша і ще незаміжня сестра  Лорі. Виявилося, що вся ця родина   працює у невеликій комерційній фірмі, заснованій  главою сімейства. І що живуть і працюють вони  кілометрів за 100  від Чатокуа, а тут у них ці будинки ніби як дачі. На серпень    усі  разом приїхали сюди у відпустку. І ось тепер гостинно приймають нас з Віталієм.

Чатокуа розташований неподалік від  кордону з Канадою, а там, за кордоном,  простяглася  велика  франкомовна провінція Квебек. Тому багато  тутешніх жителів добре знають французьку. Лорі  розмовляла  нею  вільно і часом допомагала мені через французьку контактувати з англомовними американцями.  А тут і Віталій  Борзовець  приємно вразив:  виявилося, що він володіє  англійською  на досить пристойному рівні.  Таким чином  проблеми мовного бар’єру при спілкуванні  з американцями  у нас не було.  Упродовж усього тижня  вільний від конференції  час  ми проводили   разом із сім’ями наших господарів. З’являлися друзі й приятелі членів цієї  великої родини,  приходили  також  сусіди, яким «не пощастило»  одержати на постій гостя. Ми з Віталієм були в центрі  зворушливої  уваги  їх  усіх…

Уже багато років згадую ці дні щоразу,  коли чую сентенції про те, що ось ми дуже привітні і духовні, а  ті західні люди – нібито ні.  Яка нісенітниця ще й досі живе у головах багатьох людей разом з іншими совковими стереотипами! Такі люди частенько   просто  плутають п’яну «щирість»  типу «Вася, ты меня уважаешь?»   із справжньою,  а  не хмільною відкритістю душі.

Потім ще тиждень поїздивши по США,  я зрозумів, що ці люди, які нас гостинно приймали  у  Чатокуа, так  само як і численні їхні друзі та сусіди, –   вони і є звичайними «середньостатистичними»  американцями.  І живуть вони достойно   –  дай Боже нам колись до того ж дорости.  І є у їхньому житті достатньо місця  для дружби і добра, для щирих почуттів.

 

Якось,  вже після Америки, я побував  в  Іраку і  бачив зовсім інше життя. Верхівка утопала в розкошах, а народ  жив  у страхітливих злиднях. Виїзд  за кордон  теоретично ніби і можливий, але куди поїдеш із жебрацькою зарплатою  у 20-30  доларів на місяць?   Наш автобус  мчить  прекрасним автобаном  і зупиняється  біля якогось невеличкого поселення. Напіврозвалені глинобитні  халупки  –  страшні, чорні, без електрики, без водопроводу, бруд, антисанітарія, сморід. Довкола у пустелі,   вишукуючи  ріденькі  сірі горбочки моху і  буро-зелені кущики  якогось бур’яну,  пасуться  отари овець та кіз.  Один із чоловіків, сфотографувавшись з нами на пам’ять,  погодився ще й порозмовляти.

Стоїть він  перед нами у  вовняному коричневому халаті з «арафаткою» на голові, брудний, неголений, той халат його на вид роками не праний  і не чищений. Розповідає нам те,  що  міцно втлумачили йому в голову саддамівські агітатори. От  є  така найдемократичніша у світі країна Ірак.  Є у ній наймогутніший у світі, найрозумніший і найкращий вождь Саддам Хусейн. Є у цій країні великий народ, який  видобуває  нафту, пасе в пустелі овець та кіз і живе вільно, щасливо, заможно… Найбільш потрясаючим було те, що він  навіть  радів такій чудовій нагоді  «просвітити»  нас,  цю дивну групу  іноземців,  котрі  не знають, яке то щастя жити у його  великій прекрасній країні, де править наймудріший, найдостойніший, найблагородніший  у світі вусатий вождь. Очі  цього сина іракської пустелі  аж  палали  від розбурханих у його душі емоцій. Він  ані на  йоту не сумнівався у тому, про що говорив, бо нічого іншого  крім пустелі, цих кіз і напіврозвалених халупок, бруду  і  цієї  безпросвітної  коричнюватої сірості  він ніколи у своєму житті не бачив.

Так от, проводячи  аналогію,  можна сказати,  що  три речі, об’єднані воєдино  –   колючий дріт,  «железный занавес»  і  «найправдивіша»  у світі комуністична пропаганда   –  допомагали  кремлівським небожителям тримати увесь народ радянський  у ролі такого ось відірваного від світу   бедуїна…

 

…Але повернімося до США. Під час наших дискусій в Чатокуа однією з найбільш актуальних і  гострих стала тема тодішньої  війни в Афганістані. Від радянської сторони «ударною групою» на тій дискусії виступили представник Генерального штабу генерал-полковник Чирвов та ще кілька високопоставлених військових і дипломатів. Але американська сторона виявилась підготовленою значно краще. Там також були і генерали, і дипломати. Але разом з ними виступила і група колишніх радянських солдатів, які з тих чи інших причин потрапили в полон до афганських моджахедів. Моджахеди дали тим хлопцям, котрі виявили таке бажання,  можливість переїхати у США, де вони отримали політичний притулок і добрі стартові можливості для соціальної адаптації. Хлопці могли опанувати  якоюсь спеціальністю якщо хтось її не мав, а більш підготовлені до подальшого навчання могли здобути освіту в   університетах. Тепер, на конференції в Чатокуа, їхні виступи, у яких ці недавні солдати засуджували розв’язану кремлівськими старцями афганську війну і з жахливими подробицями розповідали про те, що вони бачили на власні очі і що самі у тому пеклі пережили, сприймалися дуже переконливо.

У перерві я познайомився з одним із тих учасників дискусії. Звали його Миколою – наш земляк, родом із Житомирської області. Русявий, симпатичний, акуратна коротка зачіска, відкрите обличчя, доброзичливий погляд карих очей, ніякої настороженості у спілкуванні з журналістом, повна віра у правоту і справедливість свого політичного вибору. Невеликий шрам над правою бровою, але то не «подарунок» від моджахедів, а пам’ять про необережні хлоп’ячі розваги свого дитинства. Микола погодився розповісти трохи про  себе, але поставив умову: якщо я буду потім щось писати, то не повинен називати ані його прізвища, ані області, з якої він призваний у радянську армію. Хлопець переживав за своїх батьків. Вони отримали повідомлення, шо син «пропав безвісти», а більше нічого про нього не знали. Микола боявся: якщо стане відомо, що він тут, у США, то його батькам постійно будуть надокучати радянські «доблесні чекісти». Хоча вони і так надокучали…

Хлопець розповів, що він із сільської віруючої сім’ї. А тому ще й через свої релігійні переконання морально не був готовий убивати «моджахедів», які насправді були звичайнісінькими афганськими селянами. Однак тепер ті селяни змушені взяти в руки зброю, щоб захищати свої сім’ї, свої кишлаки, свою землю від чужинського,  ворожого для них радянського війська. Згадуючи той період, упродовж якого він перебував полоненим у моджахедів, Микола висловився так: «вони іншої віри, однак їхнє ставлення до мене нічим не відрізнялося від звичного нам ставлення по-християнськи». Про те, як саме потрапив він спочатку до моджахедів, а потім у США, таки не захотів розповідати, але сказав, що своїм теперішнім життям задоволений: має роботу і житло, думає про навчання в університеті. За рідними своїми дуже сумує, та розуміє, що ні написати, ні зателефонувати їм не може, бо  листи і телефонні дзвінки неодмінно перехоплять кадебісти, а це спричинить і його батькам, і всім його родичам багато  нових проблем.

 

Повернувшись до Києва, я опублікував у журналі «Ранок» статтю про ту міжнародну конференцію у Чатокуа. В тій публікації, наскільки це дозволяли тодішні умови цензури, зовсім нейтрально згадав Миколу, не називаючи, як він і просив, ані його прізвища, ані звідки він родом. Проминуло кілька днів після виходу цього номера журналу, і в моєму робочому кабінеті пролунав телефонний дзвінок. Якийсь незнайомець просив мене спуститися униз із нашого одинадцятого поверху видавництва «Молодь», де тоді була розташована редакція журналу. Сказав, що він приїхав разом зі своєю розбитою паралічем матір’ю, а тому піднятися до мене в кабінет не може. Коли ж я спустився у вестибюль, побачив там молодого чоловіка, дуже схожого на Миколу і років на п’ять від нього старшого. Він назвав своє прізвище, назвав також район і село Житомирської області, звідкіля приїхав, і запитав мене, чи не співпадають ці дані з даними того Миколи, якого я згадую у своїй публікації. Коли ж виявилося, що все збігається, мій несподіваний гість сказав, що на вулиці перед входом до видавництва сидить у машині його мати, яка дуже хоче порозмовляти зі мною. Параліч розбив її після того, коли вона одержала повідомлення, що її син «пропав безвісти». Ми підійшли до стареньких зелених «Жигулів», у яких на розкладеному кріслі напівсиділа-напівлежала змучена неміччю жінка. Як тільки я привітався і сів у машині поруч із нею, вона своєю зашкарублою від багаторічної селянської праці рукою дістала із-за кофтинки на грудях фото і запитала: «То був він?». Справді, там, у Чатокуа, був він, її син… Один із її сусідів, якому випадково трапилась на очі стаття в журналі «Ранок», упізнав у моєму коротенькому  описі Миколу і приніс журнал цій жінці. Тепер вона жадібно допитувалася у мене про усі найдрібніші деталі: як він виглядає? Чи не бідує? Як був того дня зодягнений? Де і як живе? Чим займається? Що планує надалі? І в міру того, як розповідав я, що життя її сина складається добре, має він роботу і житло, а надалі планує вступати до американського університету, ці новини просвітлювали відблиском щастя її змарніле й змучене обличчя…

Нагадую: це був 1987-й рік… І хоча при владі вже був Горбачов і в тодішньому СРСР потроху вже розпочиналися демократичні зміни, все ж таки розв’язану кремлівським ареопагом вісім років перед тим війну в Афганістані радянська пропаганда все ще продовжувала істерично прославляти як «наш высокий интернациональный долг». А тих «інтернаціоналістів», які «відважно» руйнували і палили афганські кишлаки і сотнями тисяч вбивали афганців – таких у нас обвішували орденами й медалями і називали «героями».

Проминуть ще два роки. Настане 1989-й. Горбачовські демократичні переміни, незважаючи на шалений опір партійної номенклатури, дуже важко, але просувалися. І на першому в історії тодішньої держави  демократично обраному з’їзді депутатів Верховної Ради СРСР на трибуну підніметься той, кого демократична інтелігенція називала «честь і совість народу» – академік Андрій Дмитрович Сахаров. Незадовго перед тим він був повернений Горбачовим із свого тривалого і під суворим наглядом кадебістів заслання у Горькому. А тепер перед усім величезним залом, перед телевізійними камерами радянських і зарубіжних засобів масової інформації, які транслювали на увесь світ цю незвичайну сесію радянського парламенту, він затаврує війну СРСР в Афганістані як злочин перед афганським народом і перед усім цивілізованим людством. Сахаров озвучить цифри величезної кількості розбомблених радянськими військовими літаками мирних афганських поселень, скаже про сотні тисяч знищених афганців, назве справжні, а не «офіційні» цифри убитих і покалічених на цій війні радянських солдатів. І в цей момент на очах усього світу Сахаров поставить перед Верховною Радою і перед урядом СРСР рішучу вимогу негайно вивести радянські війська з Афганістану, бо інакше афганський народ ніколи не простить нам таких масових злочинів у його країні. У відповідь на той виступ гнівно загуділа у залі партійна номенклатура, а обвішані орденами і медалями «герої» вигукували принизливі, грубі, лайливі слова на адресу академіка. Та все ж таки країна і світ почули Сахарова. У нашій суспільній свідомості ставлення до афганської війни почало поступово змінюватися. Кремль розпочав підготовку до виведення  радянських  військ з Афганістану…

Але все це станеться  аж через два роки. А тоді, у 1987-у, політична атмосфера в СРСР  була зовсім іншою. Про Миколу, не навішуючи на нього  обов’язкових на той час  у подібних випадках ярликів «зрадника» чи «американського запроданця»,  я міг лиш лиш згадати у кількох нейтральних абзацах. Тому я вдячний своїй журналістській долі за те, що у тій непростій ситуації випадково став посланцем до розбитої паралічем і змученої горем жінки. Для якої  кільком моїм абзацам судилося принести  полегшення і навіть щастя, коли вона дізналася, що син її не загинув і не пропав безвісти, а живий-здоровий і добре стоїть на ногах у своєму новому житті…

Поділитись:

comments