Іван Кокуца, Голова громадської організації “Моя Отчизна”, письменник і журналіст: ЩЕ РАЗ ПРО «БАМКАННЯ СОЛОМ’ЯНОГО ДЗВОНА»

Новини, Читацький блог

Видатний поет сучасності, лідер українського літературного авангарду 1960-их років та інтелектуального спротиву тоталітарній комуністичній ідеології Микола Холодний під придуманою ним метафорою «бамкання солом’яного дзвона» мав на увазі мурашину метушню доморощених патріотів довкола виїдених яєць давно вирішених без них проблем.

Спали на думку крилаті слова М.Холодного ось з якого приводу. Четвертий місяць, як працює в Інтернеті сайт «Моя Отчизна», на часі за інформповідомленнями вихід в ефір інтернет-радіо «Отчизна». І те й інше – продукт створеної наприкінці минулого року громадської організації «Моя Отчизна», що має на меті різнобічну підтримку тих мільйонів українців, що з різних суб’єктивних і об’єктивних причин мусіли стати емігрантами. Хто тимчасово, хто надовго, а, може, й назавжди.

Мета, як бачимо, благородна, оскільки подібним держава поки що займається, м’яко кажучи,  недостатньо. Засоби також цілком сучасні і демократичні: в будь-якому куточку світу на мобільні засоби зв’язку, в ноут-бук чи комп’ютер користувач зможе отримати позитивну інформацію з рідного ОТЧОГО краю, та ще й матиме змогу виходити з ним (з рідними, друзями) на зворотній зв’язок. Відчувати, що він не забутий і не відторгнутий.

Та от яка придибенція: представляючи на сайті свої гуманітарні наміри і плани, названа громадська організація раптом отримала певну кількість посилань «обурених відвідувачів». З етичних міркувань їхні прізвища не називатиму, їх ви й самі віднайдете в коментарях. Обурення цього панства  торкається головним чином слова «ОТЧИЗНА», в якій адресати вбачають ледь не політичний підтекст, категорично ДАРУЮЧИ це слово виключно російській мові і вважаючи, що тут місце слову «ВІТЧИЗНА». Бамкання солом’яного дзвона знову стало на часі!..

Що тут я б хотів відповісти на захист згаданої громадської організація, позицію яку підтримую ? По-перше, ці панове-товариші не знають (або знати не бажають), що слово «ОТЧИЗНА» спокон-віків прописане в українській мові, зафіксоване в класичному словнику нашої мови Бориса Грінченка, академічних словниках, в творчості класиків української літератури трьох останніх віків. Так, воно присутнє в російській мові, але як запозичення з української, і це зовсім не привід остаточно віддавати його росіянам. Ми вже й так поволеньки повіддавали «воріженькам» і територію, і найродючіші землі, і найбагатші надра, і інтелектуальні скарби. І от галасуємо з приводу того, що хтось хоче повернути нам одне-однісіньке слово!…

По-друге, захищаючи відносно молоде (і також прописане в нашій мові) слово «ВІТЧИЗНА», опоненти, як на мене, борються з вітряками. А між іншим, слово це явно утверджене ідеологією Української Радянської соціалістичної республіки, яка змирилася з привласненням слова «Отчизна» панівною ідеологією старшого брата. Так ніби тому старшому брату мало було своїх слів, як от: отечество, родина…

Думається, намір засновників громадської організації «Моя Отчизна» повернути у вжиток хороше і глибоке слово-поняття «Отчизна» мав свій підтекст: відмовитися від явної української радянської спадщини. І в цьому немає нічого поганого та незвичного. На здоров’я усім, хто працює в цьому напрямку! А то ми в пошуках мовних ворогів скоро в українському слові «родина» вчуємо російське «родина» і відмовимо йому в українській прописці. І солом’яний дзвін бамкатиме знову над нашими головами.

Наш народ, мабуть, як ніякий інший, виріс на неосяжній фольклорній основі, в атмосфері казок, вірувань та легенд. І досі в цьому генетично продовжує варитися. Звідсіля, наївні вірування людей в добрих політиків (колись так вірили в доброго царя), бажання, не приведи Господи, образити словом навіть лютого ворога (тому в гімні ми ворогів називаємо лагідно «воріженьками») і т.д.

Але основа справді океанного за розмірами українського фольклору різко скорочується. Мовний запас слів, яким розмовляє нинішня нація (навіть користуються професійні  «майстри» мови – письменники), всох до неможливості. Наше суспільство вживає нині чи не від сили 5 відсотків слів, надбаних мовою народу; наша багатюща мова стає спрощено-компютерною, і навіть робот сьогодні в мовній дуелі здатен покласти на лопатки сучасного інтелектуала. Атлантидою пішли на дно мовні скарби творів Нечуя-Левицького, Свидницького, книг «розстріляного українського Відродження» початку ХХ століття…

І от – галас з приводу наміру повернути у широкий вжиток всього-навсього одного-однісінького слова!.. Лунає бамкання солом’яного дзвона на всіх перехрестях про це. Що це? Недолугість? Безглуздя? Глухота й сліпота? Неможливість відвикнути від нав’язаних радянських стандартів? Відповіді на це дасть час і епоха. Бо іноді саме епоха повертає народові осердя давно висловленої мудрості. От сказав Іван Котляревський у ХІХ столітті «Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат» – і стоїть перед очима теперішній героїзм воїнів АТО на сході України, подвижництво волонтерів.

А що саме вкладав поет-авангардист Микола Холодний у слова «бамкання солом’яного дзвона», він сам і пояснював. Мовляв, не звертайте уваги на творців тих дзвонів і запопадливих дзвонарів: від солом’яних дзвонів ніколи не буває звуку. Так собі: шарудіння мишви.

Поділитись:

comments